Ім’я художника Адальберта Ерделі не дуже часто почуєш у звичних розмовах, але як тільки десь починається мова про мистецтво Закарпаття — він одразу виринає, як головна фігура. Той самий, хто приніс сюди європейське малярство, модерн, стиль і навіть трохи духу Парижа. А ще — викладач, бунтівник, мандрівник і митець із глибокою внутрішньою свободою. Біографія Адальберта Ерделі — це не просто хронологія подій, а насичена картина, що пульсує життям, барвами та пошуками себе.
Як усе починалося
Життєвий шлях Ерделі розпочався в невеличкому селі Загаття, 25 травня 1891 року. Закарпаття тоді було частиною великої Австро-Угорської імперії. Хоч родина і була не дуже багатою, однак мала повагу до освіти. Ще будучи маленьким хлопчиком Адальберт (на той момент – все ще Бейло) робив нашвидкуруч замальовки усього, що тільки бачив – свого оточення, людей, природи та іншого.
Потяг до мистецтва був занадто сильним, тож у 1904 році він подається в Мукачівську вчительську семінарію, зробивши, мабуть, найважливіший вибір в житті. З одного боку — освіта, з іншого — можливість хоч якось бути ближчим до світу культури, який його реально зачаровував. Але зрештою перемогло малювання: і ось у 1911 році Ерделі вже студент Будапештської академії мистецтв.
Будапешт, Відень, Мюнхен: навчання і натхнення
Ерделі закохується у модерн, експресіонізм, пізніше — в кубізм і сюрреалізм. Усе, що було новим, сміливим і трохи шокувало — його приваблювало. Він не боявся ламати канони. Саме там, у Будапешті, він познайомився з Йосипом Бокшаєм — людиною, з якою в майбутньому створить справжню художню революцію на Закарпатті.
Потім — подорожі. Ерделі їде до Відня, потім до Мюнхена. Бере участь у виставках, знайомиться з мистецькими колами, де на повну кипить модерн. Але весь цей час його щось тягне додому. Бо там, за Карпатами, ще тільки прокидалося нове мистецтво. І саме туди він хотів принести європейський досвід.
Повернення на Закарпаття: місія художника
У 1920-х роках художник повертається в Ужгород. І от тут починається велика епоха та творчий шлях Адальберта Ерделі. Разом із Бокшаєм він створює Публічну школу рисунка — таку собі маленьку, але амбітну кузню митців. Потім — Ужгородське художнє училище. Усе це — фактично з нуля, без нормального фінансування, зате з ідеєю. Вони зібрали навколо себе талановиту молодь і почали вчити не тільки техніки, а й свободі, що було основою педагогічної діяльності Ерделі.
Ерделі завжди казав: «Художник не має бути слугою ідеології — він має бути інтерпретатором світу». Ці слова лунали не дуже безпечно в ту добу — бо навколо вже насувалися політичні зміни, які не надто терпіли “вільнодумців”.
Його власні роботи цього періоду — це вже не просто пейзажі чи портрети. Це пошук себе, дослідження простору, емоцій, внутрішнього стану. Він міг написати жіночий портрет у блідих відтінках рожевого і сірого — і там була ціла історія. А міг створити пейзаж, що ніби «гуляв» — то розпливався, то збирався знову, як хмари в горах.
Між Парижем і Закарпаттям
У 1920–30-х роках Ерделі не сидів на місці. Париж — столиця мистецького світу — манив його. І він туди поїхав. Провів кілька місяців у Монпарнасі, відвідував майстерні, галереї, спілкувався з іншими художниками, виставлявся на відомих виставках Ерделі. Там його помітили. Його стиль — десь між імпресіонізмом і модерном — відгукнувся навіть французькій публіці.
Але що найважливіше — Ерделі не залишився жити в Парижі. Він повернувся. Бо вірив: саме Закарпаття потребує справжнього мистецтва. Це був його вибір — працювати не «на себе», а на цілу генерацію митців, що прийдуть за ним. Закарпатське мистецтво та Ерделі стали синонімами раз і назавжди.
Війна і радянська доба: обмеження та виклики
Після Другої світової все кардинально змінюється. Закарпаття — уже частина СРСР, і на художників дивляться підозріло. Соцреалізм стає єдиним дозволеним стилем. А Ерделі — із його «парижськими фокусами» і свободою думки — не вписується.
Його творчість критикують, виставки обмежують, студенти починають боятися асоціювати себе з ним. Але навіть у цих умовах він продовжує працювати. Тихо, без зайвого розголосу, створює полотна, які будуть оцінені вже пізніше — після його смерті.
Помер Адальберт Ерделі 19 вересня 1955 року. Без особливих церемоній, майже без згадок у пресі. Але його ідеї пережили радянську систему. І сьогодні саме його вважають духовним батьком закарпатської школи живопису.
Жінки в житті Адальберта Ерделі: кохання, що надихало, але не скувало
Особисте життя Адальберта Ерделі — справжня галерея жіночих портретів, кожен із яких мав свій характер, драму й емоційний шлейф. Художник, якому природа щедро дала і зовнішність, і талант, був улюбленцем жінок — і не випадково. Благородний, інтелігентний, загадковий — він умів закохувати в себе, але так і не дав жодній з жінок закріпити за собою право на його долю.
Його перше кохання — бронзоволоса Дідо — ще з років навчання в Пешті залишила глибокий слід. Її образ супроводжував Ерделі довгі роки, і хоч митець писав, що вона була для нього більше, ніж дружина, до шлюбу справа не дійшла.
Інтелектуальна Кеддо, з якою у Мукачеві спершу були уроки мистецтва, а згодом — пікніки й філософські розмови, також не стала його офіційною обраницею. Як і Молодий Орел, ще одна обдарована дівчина, яка не витримала ревнощів до його мистецтва.
З талановитою художницею Лілет у Мюнхені їх поєднували довгі прогулянки, музеї, музика й щирі почуття. Але й тут не склалося: батько дівчини не сприйняв бідного митця, а сама Лілет згодом пішла за лікарем.
Аглая Серені, донька гімназійного професора, плакала й дарувала фото з написами про свою доброту та хитрість. Але художник обрав Париж і нову музу — Женев’єв Гожар, яка навчала його французької й зачаровувала оперним співом.
Один-єдиний раз Ерделі формально став чоловіком. 7 січня 1947 року в Ужгороді він одружився із 26-річною Сільвією Яніш. Проте цей союз тривав лічені дні — художник швидко повернувся до Магдалини Сливки, з якою до того прожив 14 років у цивільному шлюбі. Кажуть, Магда просто приїхала й твердо заявила: «Бейло, пора йти додому!» — і той, не сперечаючись, зібрав речі.
Сільвія ще довго не полишала надії, навіть писала митцю листи з вимогами «вирішити долю». Проте Ерделі залишився вірним собі: нікому не дозволив стати важелем, що може впливати на його творчість.
Його серце завжди залишалося підвладне лише мистецтву. Жінки — яскраві, розумні, сильні — були його натхненням, але ніколи не стали його кайданами.
Наостанок
Ну і звичайно, не можна не згадати цікаві факти про Адальберта Ерделі, яких ви могли не знати:
- Художник писав не тільки картини, а ще й неабиякі вірші, есе. Навіть робив філософські нотатки. Вважав, що художник має бути насамперед інтелектуалом, а не просто ремісником.
- У 1930-х він запропонував створити в Ужгороді художню академію. За задумом, це мав би бути справжній центр мистецтва. Звичайно, тоді ідею не підтримали (тут вже зіграла роль радянська політика), але задум залишився в серцях його учнів.
- Ерделі першим на Закарпатті почав виставляти роботи у стилі модерн, коли в офіційних колах ще панували академічні «портрети генералів».
- Він був чудовим викладачем: міг годинами пояснювати, показувати, радити. І при цьому не нав’язував свого стилю — кожного стимулював знайти себе.
- Його картини зберігаються у музеях Ужгорода, Києва, Будапешта, Парижа. І навіть у приватних колекціях Японії та Канади.
Адальберт Ерделі — це не просто художник. Це явище. Це людина, яка в складному ХХ столітті не втратила себе. І яка вміла нести світло мистецтва навіть тоді, коли навколо панували тіні. Його спадок — це не лише картини, а ще й ціла школа, ціле покоління, яке навчилося бачити світ інакше. Завдяки цьому художні історії Адальберта Ерделі та Закарпаття є неподільними, вони непорушно пов’язані найтіснішим чином.
І якщо вам колись доведеться побачити портрет, написаний Ерделі, — не проходьте повз. Бо за кожним із них стоїть історія. І не тільки особиста — а наша спільна. Закарпатська. Українська. Європейська.
Більше про історію Ужгорода читайте за посиланням.
Ukrainian 